Сестро, дай руку свою,
Я проведу тебе крізь ніч.
Зоряний світ
Ми заберем із собою.
Сестро, дай руку свою,
Я проведу тебе крізь день.
Світ сонячний
Ми заберем із собою.
Лиш тоді світів цих подих
Розвіє квіт
Закривавлених уст твоїх.
Микита Швачка
Ой не п'ється горілочка, не п'ються й меди.
Не будете шинкувати, прокляті жиди.
Ой не п'ється теє пиво, а я буду пить.
Не дам же я вражим ляхам в Україні добре жить.
Ходім, батьки-отамани, у Фастів в неділю
Та надінем вражим ляхам кошуленьку білу...
Ні, не білу, а червону... Ходім, погуляєм
Та в пригоді свого батька старого згадаєм.
Прийди з того Межигір'я, наш славний Палію,
Подивися, що той Швачка у Фастові діє!
Добре діє! У Фастові, у славному місті,
Покотилось ляхів, жидів не сто і не двісті.
Покотилось. А майдани кров почервонила.
А оранди з костьолами, мов свічки, згоріли.
В самім замку невеличку церковку святую
Не спалено. Отам Швачка співа алілуя.
Суботів
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України -
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!
На тій Україні!
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все-то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам…
Може, й справді!
Нехай так і буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!
І помоляться на волі
Невольничі діти…
І помоляться!
Йоан. Сію рай
Тіло він множив ножем.
Кидав частинами тіла.
Вони вкрили світу покров,
Вмираючи й оживаючи знову.
Стала Земля, де була Плоть,
Шалом бив Жар, де були Очі,
Ллє Водою, де була Кров,
Зникаючи і з'являючись знову.
Я, частина розрізаної Богом людини,
Йду через обрій.
Сеї гожої днини краю мрію свою -
Сію рай!
Суміш породжує сім'я
Зі світла й вологи неба.
Настає січень сівби,
Простуючи від ганьби до надії.
Я, частина розрізаної Богом людини,
Йду через обрій.
Сеї гожої днини краю мрію свою -
Сію рай!
Падав місяць на долоні,
Та не з доброї упав волі.
Панував з ночі Неба Орел
В занехаяному полі.
Ще яка може любов
Бути вище ясного суду?!
Легкою ходою
Іде, засіваючи плай.
Сею рідною грою Він
Себе звеселяє, Святий Син.
В вінку з вогню і срібла
Його ім'я.
Земною йде імлою
Воанергес.
Людини має тіло
Його ім'я.
З орлиною головою
Воанергес.
Щодня вона йде назустріч
Щодня
Вона йде назустріч
У вбранні дивовижного крою.
Вводить сміх в мій мозок,
Називаючи свої дії грою.
Поцілуй мене, мамо,
В суцільну скроню -
Мав я доню,
Та не встиг їй дать ім'я...
Тім'я,
Ледь твердіше воску,
Мало б витримать,
Та не втримало мозку
І сірим, небом сірим
Той злинув вниз,
Заливаючи очі...
Тільки місто
Було чисте.
Наче.
Поринаючи в сіру зливу,
Ми йдемо, доню, до цього міста.
Посміхаючись без упину,
Проводжають нас гідні жалости
Люди,
Рідні люди.
І тоді я звертаюсь до тебе, але...
Твої обриси звів нетанучий сніг.
Ти прийшла, доню, в світ разом зі мною.
В подарунок піднести я не встиг
Таке гарне ім'я.
А над містом сонце розсипом.
Синє сонце на тлі золота неба.
Нам іти вже, доню, треба...
І виросте на майдані дерево,
І цвіт його засяє всіма кольорами нації,
І вкриє плодами розуму волелюбне
місто.
Дерево, ім'я якому ARBOR MUNDI.
Поцілуй мене, мамо,
В суцільну скроню -
Маю я доню, як намисто.
Крізь Сіру зливу,
Крізь Чисте місто
Ми йдемо.
Крізь порожні мамині очі,
Крізь занедбані очі інші,
Ми мандруємо разом, доню,
Піднімаючись іще вище.
Силою твоїх дій
Ми йдемо
Силою.
Рівною є дорога,
Вірною
Грою до цілі кревної.
Вільними є дії твої!
Під нами сяяло сонце.
Срібні твої води
Линули вони
Понад дивними снами,
Понад далеким
Подихом у світ.
Але розмиває
Їхні дії посміх.
Мертвої снаги
Їхні голоси.
Їх голоси
Нині стали грою,
Їх голоси.
Сполохами болі,
Сяйвом теплої крови
Пригортаючи
До своїх глибин,
Срібні Твої води!
Срібні Твої води
Омивають мене від
Їхніх голосів.
Їх голоси
Нині стали грою -
Світаючої краси
Води Твої.
Краяли світ грози голосні,
Струнами стали води рясні і
Грали уві сні - сні волі.
Коливання води,
Тричі, до сходу сонця,
Зібраної,
Непочатої,
Болем колисає.
Силою своїх обійм
Омиває мене від сил
Їхніх голосів.
Їх голоси
Нині стали грою -
Світаючої краси
Води Твої.
Краяли світ грози голосні,
Струнами стали води рясні і
Грали уві сні. Сні...
Поринаючи
У вологу плоті,
Заповнивши Тобою
Свої легені.
Все наближаючись
До Твого серця бою
Мандрами вічними
Срібною глибиною.
Наближаючись.
Задивляючись в Тебе.
Поринаючи.
Залишаючись.
Срібні Твої Води
Силою своїх обійм
Омивають мене Твої Води голосні.
...і грають уві сні... Сні волі.
Майстер з міста Hameln
Сходив день за росою,
Зводив наново світ.
З-за далекого обрію
Мандрував сивий дід.
Дід був справний музика.
Мав дід тисячу літ.
З-за безхмарного обрію
Мандрував дід на схід.
Сіяв сон,
Наче білий льон,
Старий Гамельн.
Білий льон,
Рясно кровію
Помережаний.
Співав півень совою.
Танцював мертвий щур.
Над блакитною церквою
Панував жовтий мур.
Віє сміх,
Засинає гріх,
Сивий майстре, грай!
Звесели
Грою власною
Дивний наш край.
Повні чекання
На твою гру,
Наче то божий глас.
На таку справу,
Пане-музико,
Деякий є ще час.
І коли крізь могили,
Крізь репнуті бані
Ти підійдеш до міста, тобі браму
Відімкне Чорна пані.
Сіяв сон,
Наче білий льон,
Старий Гамельн.
Білий льон,
Рясно кровію
Помережаний.
Повні чекання
На твою гру,
Наче то божий глас.
На таку справу,
Пане-музико,
Деякий є ще час.
Стояла пані з косою.
У пані очі як сніг.
З-за примарного обрію
Дибав дід, та не встиг...
Стояла пані...
Від Києва до Ольстера
Прокладу я прутня до Ольстера.
Що то за шлях! Відстань рахуй!
Проклади і ти до тої сфери
Й довго не мудруй.
І заллє білим світ той сивий
Білим зерном попід самі зорі!
Й затремтить день в кривавім морі
Янгольським крилом.
Подарую Київ я Ольстеру,
А той Ольстер додому візьму.
А ти з'ясуй, чому так треба
Й довго не мудруй.
Виє мама
Мама плекає думу -
Життя як почати знов,
Мамо, але ж твоя брама - не гума,
Щоби сина вернути в кров.
"Ма" - частина слова,
"Ма" - частина друга слова.
Між ними - брама, всім знайома.
А далі в пісні - кома.
Виє мама! Зважай…
Мама жадає все почати знов.
Жадає в собі розчинити свого сина.
Але в сина личко - вже не суничка.
Ти не сунь суничку в браму, мамо.
Ти не бався, це - не діє.
Виє мама аж шумить гай
"Мама" - дві частини одного слова,
Якщо їх розвести, мамо, буде брама.
Але слово "мама" - яке слово!...
Воно стисле, воно стиснуте, воно ціле,
Воно чуле!
Слово "мама"!!! - це зачинена брама в
Минуле.
Пісня Химерного краю
Гляньмо за обрій.
Рай зупинився на ніч -
Став духом
Химерного краю.
Де вогонь серед краю
Грає пухом-тілом
Химерного краю.
І долом, і небом
Вага
Тої сили вогню.
Сік прозорих долонь -
То антонів огонь
Став заміною крови
Химерного краю.
Але чуєш кроки?
Кроки лунають,
Стинаючи тишу
Химерного краю.
І долом, і небом
Вага
Сили впевненої.
Спокій його зору.
Кроком
Долаючи опір
Химерного краю,
Сходить він.
То є мій син,
Він підходить до брами
Химерного краю.
І нині, і нині
Він зійде, наче спокій долин,
І, вітаючи небо,
Покриє осанною скін.
Нава
Навою у снах вона лине
А в очах страх птах
Лови ув імлі вона є
Але і ні є
Сивіє в'є
Тьмяною сльозою зволожує
Вона є
Вона знов і знов ії рухи
Наче кров знов і знову
Вона є у снах зниклою
А на устах є
Линучи навою
Обіймами болю
То лиш сміх ії
Вона лине вона є але і ні
Але і є вона знову
Вона є вона у снах знову
Ії рухи наче кров вона знов
Вона лине вона є але і ні
Але і є вона знову
І наче птах віє очима сивими її.
Попіл
Праведна ніч,
Тиха ніч
Крадеться.
Віється попіл,
Та все запорошує слід.
Глушить крик білий попіл та й заміта
Косо протоптаний слід.
Церква догора.
Вогняний Господи,
Попіл - дитя твоє!
Глиняний хрест
Тріскає
Впоперек.
Попелом зверху,
Та й знизу всіяно цвіт.
Виє сич попід лісом та вже горить
Попелом всіяний цвіт.
Церква догора.
Вогняний Господи,
Попіл - дитя твоє!
Вогонь вив три дні і три ночі
І все, що цвіло, перейшло в Божий
попіл.
Ворон білий навіки зчорнів,
І не вірить Бог,
Що і сам вже став попелом!
Корчиться ніч,
Наче та
Ящірка.
Колеться небо
Й до сліз долучається віск.
Місяць впав біля церкви, але було
Пізно замолювать гріх.
Воїнство дня
Кровію вмилося.
Втупило очі
В завіяний попелом слід.
Глушить крик білий попіл, бо у вогні
Хрест переплавився в меч.
Церква догора.
Вогняний Господи,
Попіл - дитя твоє!
Мамай
Біг небом крилатий пес,
Біг манівцями небес.
Крилами бив, що хотів те й робив
Пес із блакитних небес.
Попід небом стояв зі списів древній ліс,
Ліс зі списів був нівроку,
Зі списів козаків, що не ступиш і кроку,
Під небом стояв древній ліс.
Ріс той ліс, та невдовзі проріс
Дрібним буденним вівсом,
Виріс овес до саменьких небес,
Виріс овес до небес.
Ріс той ліс, а чи був взагалі отой ліс,
Може був, та нема того лісу.
Був той спис та заріс, і нема того списа
Є овес до саменьких небес.
Приспів:
На тім дубі повісився дід.
Надто дивний світ остогид йому вкрай,
То й повісився дід на імення Мамай.
І срав пес на той овес,
Срав і не шкодило псові.
Нехай шкоди не буде й тому вівсові,
На який насрав отой пес.
Приспів.
Привид з гаю
Диким Степом, Холодним Яром,
Чорним Лісом, Великим Лугом
Краяв землю день божим плугом
По самую ніч.
З тої ночі стежина в'ється,
Світом колотим в тузі рветься
В неоспіваний дивний край,
Де стояв Зелений Гай.
В тім Зеленім, в тім Чемнім Гаю,
Де тіло з душею б'ється,
Де сліпий лірник сміється
В своїм довгім сні,
В тім Веселім, в тім Щедрім Гаю
Привид ніч і день блукає,
Позираючи на зорю,
Що вже сходила в тім краю.
Хто ж він є, отой привид з Гаю?
Чи посіє він сум і тугу,
Чи то всміхнений козак з Лугу
До мами вертає?
Як хто хоче, на те й чекає,
Що надибає, те і має.
Чи надію, чи смерть свою,
Доки привид все у тім краю
ґуля в Гаю...
Врешті того краю Вірний Син
Взяв гонорово ж він
Ввігнав набої в кріса.
Танцювала гопака Гора Лиса,
З нею вихилявся полин.
Але ж привид ні до кого ніц не має,
Просто сам у тім Гаю гуляє,
Доки сонце світом виграє,
Гуляє!
В Зеленім Гаю ніч
Рахує кількість днів.
В байраці соловей
Ожив і заревів.
Щось впало з неба в рів,
Впало та й заснуло.
То неба ягоди,
З них виростуть дуби,
З дубів злетять плоди,
З них підуть йолопи,
Для краю всі вони
Вірнії Сини.
Вийди змучена людьми...
Вийди, змучена людьми
І одурена думками,
Снами, мріями, казками, -
В лісі будем тільки ми.
В лісі дзвонять солов'ї,
Виливають щастя в звуки,
Виливають в звуки муки
Світові...
Вийди! Я нарву квіток
І встелю тобі дорогу
Як улюбленій, як Богу, -
Бо єдиний ти мій бог.
Вийди, в муках каяття
Я обмиюсь сліз дощами
І терновими кущами
Я ще раз пройду життя.
Стану я в своїй крові,
Наче голуб білий стану,
І розкрию свою рану,
В рані - рани світові.
І коли б уста твої
Не скривилися в прокльони,
В мене в серці вдарять дзвони,
Заспівають солов'ї.
З небом, з Богом я зіллюсь,
Сяйвом Вишнього з тобою, -
Кожний нерв зроблю струною,
Сам я арфою зроблюсь.
Як блаженний, я піду
Вгору кручами, ярами;
Буду ставить тобі храми,
Доки в небо не ввійду.
